Під “дахом” прокуратури
Ми з Сашком зазираємо ще на кілька СБУ-шних дірок, де домовляємося начебто купити вугілля додому, потім повертаємося через лісочок у місто, сідаємо на автобус, переїжджаємо в іншу частину Тореза та починаємо пішохідний вояж по лінії шару “гольштейн”. Через кожні 30-50 метрів – розкопані ухили старих шахт, але компресор гуде тільки біля однієї “дірки”, куди ми й ідемо — між закритою шахтою “Донецька” та діючою шахтою ім. Кіселєва,.
З вагончика вилазить замурзаний мужик:
— Ні, у нас вже бригади набрані й люди не потрібні. Хіба, якщо сусідня “нора” почне працювати, — мужик показує рукою ще не законурену “дірку” поруч.
— А вона що, також ваша? – питає Сашко.
— Не “ваша”, — передражнює його мужик, — а прокурорська. Якби отой прокурор в справи не ліз, то може, воно було б і краще, а то наказав нам тут рити, а під нами – вже все вибрано.
Мужик сідає біля вагончика, достає сигарети й починає, щохвилинно спльовуючи, розповідати, як працюється під “дахом” Торезької прокуратури.
— Коли оцю дірку копали, прокурор зателефонував на шахту Кіселєва, щоби прийшов маркшейдер і показав, де рити. Приїхав маркшейдер з прокурором ….
— Що сам Медуниця був? — не витримую я.
— Ні, Медуниця сам не їздить, замість нього завжди оцей, як його, Шестак. Чи заступник прокурора, чи помічник – він мені не представляється. Ну ось, розгорнули Шестак з маркшейдером карту, кажуть – копати тут. Ми до 20 метрів дійшли й стали, бо глибше не можна. Глибше – старі штреки, де вже все вибрано. Тому зараз пішли в боки, вибираємо з 20 метрів все, що можна взяти. А на цій глибині сам знаєш, яке вугілля – один штиб йде. По 100 гривень його, щоправда, забирають, але заробітків ніяких. Хазяїн дає на зарплатню з тонни тільки 33 грн.
— А скільки в бригаді?
— Нас під землею троє й один наверху, вагонетку витягує та перекидає вугілля. За зміну бригада дає 3 тонни, виходить 100 гривень на чотирьох. Ті, що внизу, мають по 9 гривень з тонни, той, що на лебідці – 6. Помнож на три – ото й буде денний заробіток.
— А робочий день який?
— Шість годин. Прокурор за цим слідкує — каже, щоби не порушувалося трудове законодавство. Тому й зарплатня невелика, бо працюють чотири бригади. Якби дві працювали по 12 годин, як на інших “дірках” – то й заробляли б удвічі більше.
— А чого це, — питаю, — прокурор так переймається тим, що тут робиться?
— А коли раптом щось трапиться на його шахті? Це ж які гроші в обласну прокуратуру доведеться заплатити, щоби потім шуму не було? Сам чув, як хазяїн про це говорив.
— А скільки прокурор бере за “дах”?
— Начебто, 300 доларів на місяць.
— З однієї “дірки” чи за всі?
— А в хазяїна тільки одна ця “дірка” доки й працює. Коли влітку з Києва в Торез якийсь міністр вугільний приїздив разом з губернатором, всі “дірки”, від гріха подалі, припинили роботу. Ми також стали. Приїхав прокурор, став кричати, щоби ми негайно лізли у вибій. Хазяїн каже, що, мовляв, ризиковано: в місті якась делегація — губернатор, начебто, сам у закинуту “дірку” лазив та обурювався, що тут таке робиться. Так прокурор кричав, що то не нашого розуму справу.
— А з технікою безпеки як тут у вас?
— Поскаржитися не можу. З прокуратури приїздять постійно, перевіряють, щоби кріплення робили строго по паспорту. Більш того, та “дірка”, що зараз поруч б’ється, робиться через старий ухил, у який після війни скидали знайдену в місті зброю – патрони, снаряди, міни. Маркшейдер про це попередив прокурора, так той наказав хазяїну, щоби він сам уручну розривав. Нас туди на роботу не ставлять, бо може вибухнути.
— І що, багато вже снарядів розкопали?
— Не знаю. Я тільки жменю патронів бачив.
З “дірки” вилазять шахтарі та сідають перекурити.
— У принципі, в нас непогано, — каже один з мужиків, — але з таким вугіллям багато не заробиш. Краще піди на іншу прокурорську “дірку”, ту, що за цвинтарем, там хазяїном Кострюков, зять Шестака. Гроші прокуратура туди вклала дійсно немалі, там зараз законурюють ще три чи чотири “дірки”, робочі потрібні, то може й пощастить.
— А чим видобувають, — питаю, — відбійниками чи вибухівкою “палять”?
— Ні, — мотає головою роботяга, — прокуратура вибухівку застосовувати не дозволяє. У такий спосіб, головним чином, менти розважаються. Он поруч з нами ментовська “дірка”, бачиш, ота, що на краю селища біля терикону. Там дід хазяйнує – Славик Костромін. Ти знаєш, якби не менти, його б давно вже вбили, така паскуда. Але начальник міськвідділу Диденко кілька разів кулаком грюкав: “Діда щоби мені не чіпляли”. Родич дід йому, чи щось там таке. Та ось, Славко, той дійсно “палить” – у нього біля “дірки” навіть компресора не має. Він достає через ментів шашки, закладає їх з детонатором у шар вугілля, витягує назовні дріт, всі виходять на поверхню, підривають шашки, після чого опускаються вниз і вибирають шматки вугілля.
— А багато в нього людей?
— Як таких робітників у нього не має. Він працює сам з напарником і, крім того, здає в оренду “дірку” бажаючим. Плати діду 50 гривень на місяць і колупай вугілля, скільки хочеш. Якщо, звісно, тебе не засипле на глибині під час вибуху. Мешканці навколишніх хат куди тільки не скаржилися на те, що коли дід вугілля підриває, в них вікна трясуться, але менти на ті скарги болт забили.
Шахтарі, перепочивши, повертаються до роботи, а я непомітно з кишені фотографую виробничу дільницю прокуратури міста Тереза.
Один з виробничих підрозділів прокуратури м. Тореза
По місцях трудової слави
Наступний об’єкт – та сама ментовська “дірка”, де “чорне золото” видобуває дід-піротехнік. “Дірка” дійсно розташована прямо в селищі, до найближчої хати – метрів 15.
— Ось подивися : цю “дірку” обладнали через закинутий вентиляційний шурф, — каже Сашко, — і тому стовбур йде не ухилом, а вертикально.
Шурф був прикритий лядою, з під якої виглядала металева дробина. Наверху нікого не було й ми помандрували далі – у бік шахти Кіселєва. Підійшовши до шахтоуправління, я не втримуюся та розшукую дошку з виробничими показниками. Так, добовий план видобутку по шахті – 321 тонна, фактично добувалося в серпні за добу 8 тонн. А в середньому за 8 місяців 2003 року добовий видобуток становив 79 тонн. Це — при 626 працівниках. Тобто зараз та ж прокурорська “дірка”, де ми щойно побували, з її 16-ма працівниками дає в півтора рази вугілля більше, аніж державна шахта, при цьому на державній шахті працює народу в 39 разів більше, аніж у прокурора міста Тореза. І чи буде після цього прокурор сушили голову над тим, внаслідок чого потерпають державні інтереси в вугільній галузі?
Подальший шлях лежіть повз місцеву “зону”. Неподалік – чергова “дірка” біля якої вантажиться КАМАЗ.
— Цю “дірку” – розповідає Сашко, — відкопали ті ж самі хлопці, що й колишню Бачину шахту, де ти був учора. Коли Бача з бандитами нагнав хлопців з тієї “дірки” й забрав їхню частину ухилу, хлопці відкопали оцю “нору”, біля Торезької “зони”. Коли “нора” запрацювала, приїхав Бача з бандитами й знову забрав собі “дірку”. Тоді хлопці стали шукати дах. Домовилися з одним мужиком, який мав виходи на СБУ. Але той не встиг все владнати й передати перші гроші за “дах” – приїхали бандити, набили “стрілку”, а від “даху” нікого не було. Довелося хлопцям знову перебиратися в інше місце.
— А хто це, окрім силовиків тримає “дах” над “дірками”?
— Раніше ще тримали бандити, але зараз практично бандитських “дірок” не залишилося, все підім’яли під себе СБУ-шники, а точніше, фірми, що працюють під СБУ, усілякі там “Рутекси”.
— Стоп, — кажу я, але ж „Рутекс” – це, начебто, фірма Мішані Когосого з Донецька. До чого тут СБУ?
— Щодо Косого не знаю, — відповідає Сашко, — хоча, цілком можливо, що Мішаня з і своєю бригадою й сам під СБУ-шний „дах” вже перебрався. Але кажу тобі – суто бандитських „дірок” майже не має. Зараз нове віяння – круті фірми викупають землю й нікого не пускають на свою територію. Огороджують парканом, заганяють екскаватори, копають “дірки”. При таких темпах видобутку через три роки цього родовища вже просто не буде.
— Але якщо такий скажений попит на вугілля й воно купляється за живі гроші, то чому зупиняються державні шахти?
— О-о-о, ну ти й наївний. А кому ті державні шахти потрібні? Користі від них ніякої – вже все вкрадено – тільки конкуренція нелегальному бізнесу. Я ось працював раніше в очисному вибої на державній шахті, яку закрили при тому, що там, як геолог мені говорив, ще 18 мільйонів тонн вугілля. Це – на 100 років роботи. І тим не менш шахту ліквідували – метал вивезли, гроші, виділені на реструктуризацію, розікрали, от тепер я в Дімки й працюю на лебідці. Зате подивися, як менти та СБУ-шники на “лівому” вугіллі піднялися. Та й прокуратура не голодує. Між іншим, є такі бізнесмени, що беруть ліцензію на видобуток вугілля, викупляють певну територію та на законних засадах працюють. Але не витримують конкуренції з нелегальними шахтами, точніше, з їхніми “дахами”.
Видобуте вугілля треба спочатку просіяти
Наступна зупинка – терикон колишньої шахти “Мукомол”. Власне, терикону вже не має, а сам відвал нагадує великий мурашник – по периметру стоять металеві сітки, через які люди просіюють породу. Це – ще один різновид вугільного бізнесу. Терикони – тобто гороподібні шахтні відвали, куди викидається земля при прохідці шахтних стволів – містять інколи до 70% вугільного. Чорна пиляка просіюється й продається на теплові електростанції, де її змочують мазутом та спалюють. У Донецькій області з її п’ятьма ТЕС попит на штиб такий, що його не можуть задовольнити не тільки офіційні шахти (це не дивно), але й нелегальні. Тому винахідливий народ взявся просіювати терикони. Ходовим товаром є також породний пил, що не містить вугілля, і який продається по 20 грн. за тонну. У випадках, якщо вугільний штиб з териконів якісний і містить мало золи, то до нього перед продажем домішується дешева пуста порода. Економія начебто невелика, але з урахуванням того, що штиб продається ешелонами, в кінцевому підсумку виходять непогані гроші.
За “Мукомолом” – чергова “дірка”. Через двадцять метрів – ще одна. Над нею майорить червоний прапор бригади комуністичної праці. Ми підходимо до “передовиків соціалістичного змагання” — правофлангові якраз вмостилися перекусити. Сашка вони знають і тому моє запитання, чи не можна тут додому прикупити три тонни вугілля, викликає в них деяке здивування.
— О, блін, а ти що, в Сашка взяти не можеш? Саню, ти ж у Дімки працював?
— Та полаявся я з ним, — каже Саня, — скоса подивившися не мене.
— А, ну то буває. Ні, хлопці, сьогодні не можемо, вугілля є, але зараз машина прийде завантажуватися й усе забере. Те вугілля, що буде завтра й післязавтра, вже також продане наперед. Може хіба через кілька днів щось буде, а зараз план горить.
За “Мукомолом” по лінії шару – десятки “дірок”. Десь пробиті нові ухили, десь – відкопані старі шурфи, акуратно забрані лядами.
Розкопані шахтні шурфи, як правило, закриваються зверху лядами
Крізь чути гуркотіння компресорів, ґрунтова дорога розбита вантажними машинами настільки, що колія місцями досягає метрової висоти. Проходимо повз вчорашню Бачину (чи тепер вже не Бачину) дірку. Під завантаженням стоять два ЗІЛи, нові хазяї поруч приймають звіт від управляючого.
А ось і цвинтар. За ним, у полі, височать купи землі, гуде компресор, вантажиться машина. Це – ще одна виробнича дільниця міської прокуратури. Біля компресора бачимо біли “Ниву”, на якій управляючий з “дірки” вчора приїздив до магазина разом з УБОЗівцем.
— Отож, — каже мудрий Сашко. — Час “копачів” давно пройшов. Зараз все організовано. Тому коли читаєш в газетах оповідання про те, як нещасні безробітні шахтарі, аби було чогось поїсти дітям, відривають в землі якісь там “копанки”, то їй-Богу, сміх бере. Такі стаття замовляють ті, хто тримає “дах” над нелегальним бізнесом.
— Але навіщо?
— А для того, що коли починають того ж начальника міліції чи Торезького прокурора десь там лаяти за підпільні шахти, вони оті статті начальству на стіл кладуть, оченята вверх здіймають та починають доводити, що “дірки” можна було б за день всі позакривати, але бідні голодні шахтарські діти – їм же не буде чого їсти, коли батьки залишаться без роботи.
— А-а-а.
Ми оминаємо збагачувальну фабрику ту йдемо густим лісом у бік Сніжного. З усіх боків чути ревіння екскаваторів – то робляться нові ухили.
— Саню, — кажу, — а на Вашій дірці вибухівку застосовують?
— А що тут такого? Єдине, Діма не дозволяє купляти шашки, вкрадені на шахтах. Бо знаєш, хоча менти й “кришують”, але скільки було випадків, коли в них горів план по розкриттю злочинів, і вони свого ж брали та садовили за скупівлю вибухівки. Тому ми шашки самі робимо – береться селітра, просотується соляркою, набивається у паперову трубочку. От тільки детонатори доводиться все ж таки купляти. Але то не так страшно – якщо буде якась “підстава”, завжди можна сказати, що просто хотів рибку поглушити.
— А детонатори де берете?
— По дірках ходять торгівці й пропонують. А взагалі-то, в хазяїна є ще хлопець, який тільки постачанням і займається, то краще в нього попитати. Кажуть, менти налагодили безперебійне постачання вибухівки, але я подробиць не знаю. Мені що – стій на лебідці та крути ручку.
— Але якщо в шахті через оту селітру з солярою трапиться вибух, то й тобі буде непереливки.
— У принципі, Торез і Сніжне по метану безпечні, тому пожежі в шахті чи вибуху не буде. Це інші родовища – в Макіївці, Горловці, Донецьку – небезпечні. Але там й інше вугілля – коксівне.
— А нещасні випадки в “дірках” бувають?
— Та скільки завгодно. Ось недавно в Шахтарську двоє задихнулися в шахті. Якщо у вибої працюють з відбійними молотками, то вентиляція не потрібна – вихлопу повітря з молотка цілком достатньо. Але якщо вугілля рубають вручну чи “палять” – треба влаштовувати вентиляцію. На тій “дірці” до вентилятора приладнали двигун від “Жигуля”, але прорахувалися й вихлоп з двигуна пішов у вибій. Два мужики й загинули. Буває, засипає. Але зараз таких випадків стало значно менше – дикий період закінчився, в “дірки” стали вкладати гроші, обладнувати технікою.
Відвідавши ще пару десяток “дірок” і поцікавившися умовами праці та цінами на вугілля, ми сідаємо перепочити біля великої шахти, яку й “діркою” назвати соромно.
На нелегальній шахті відвантажується вугілля
Поруч з вугільним конусом вантажився ЗІЛ і шахтарям не до нас. Ноги гудуть – як ніяк за день пройшли понад 30 кілометрів, до того ж ми не додумалися взяти з собою чогось попоїсти.
— Може глянемо на ті “дірки”, що вирили вздовж автомобільної траси між Торезом та Сніжним? — питає Сашко.
— Ой, Саню, ні. Мабуть, пішли додому. Дімкіна дружина обіцялася такого борщу наварити.
Дімич вже був удома. Колишній спортсмен, який раніше не пив і не курив, він став за останній рік справжнім шахтарем – на столі височила пляшка горілки поруч з тарілкою, прикрашеною шматочками сала. Дімка, очікуючи нас, видно, добряче хильнув, бо зразу ж став мені плакатися про свою нелегку долю. Виявляється він рік тому, вперше побувавши під землею, завів грубий зошит, куди став занотовувати свої враження від побаченого.
<P class=MsoNormal style=”MARGIN: 0cm 0cm 0pt 36pt; TEXT-INDENT: -18pt; TEXT-ALIGN: justi
