Володимир Бойко. Самка богомола та всі-всі-всі. Повісті, оповідання, фейлетони — 4

Борці з голодом

Чисто конкретна партія

Чого-чого, а видовищ у Донецьку в 2003 році вистачало — то Вірка Сердючка приїде дутим бюстом хизуватися, то губернатор Анатолій Близнюк в Облдержадміністрації журналістів на так званий “політдень” збере. Причому, якщо за те, щоби послухати заяложені жарти Сердючки треба було ще й гроші платити, отримувати насолоду від усної творчості Анатолія Михайловича шанувальники гумору та сатири могли абсолютно безкоштовно. Отже, з видовищами в Донецьку проблем не було. Ось тільки з хлібом виходило трохи гірше.

Минув лише рік з того славетного дня, коли колишній губернатор Донеччини Віктор Янукович уперше став Прем’єр-міністром України, і його земляки шепотілися, буцімто пропихування „двічі несудимого” через Верховну Раду настільки виснажило донецьких пацанів, що місцеві олігархи досі продовжували зализувати фінансові рани. Більш того, не встигли хлопці оклигатися від радості бачити Віктора Федоровича на чолі Уряду, як трапилися нові непередбачені витрати: 18 листопада 2003 року було призначено чергового Генерального прокурора України – колишнього прокурора Донецької області Геннадія Васильєва. Як подейкували злі язики, голосування за кандидатуру Геннадія Андрійовича обійшлося в таку копієчку, що “донецьким” стало просто не до жиру. Янукович, кажуть, взагалі ледь не опух з голоду. Принаймні, представник Кабінету Міністрів у Верховній Раді Володимир Рибак на кожному розі роздавав інтерв’ю про раціон Прем’єр-міністра і навіть розповідав, як він пильнує, щоби Віктор Федорович регулярно їв перші блюда.

А тут нова капость – хліб дорожчає. Власне, у тому, що Януковичу все ж таки вдасться розвалити агропромисловий комплекс країни, у Донецьку жодних сумнівів не мали. І тому вже кілька місяців поспіль на нарадах у губернатора місцеві керманичі обговорювали питання, як вони будуть годувати народ – чи то продовольчі картки варто запроваджувати, чи то рекомендувати населенню замість хліба вживати тістечка. Урешті-решт, 20 листопада 2003 року Анатолій Близнюк зібрав журналістів та розповів про знайдений ним вихід з продовольчою кризи, попрохавши “сторожових псів демократії” допомогти врятувати населення від голоду.

Виявилося, що в зв’язку з підвищенням цін на хліб Облдержадміністрація вирішила виплачувати адресну допомогу незаможним верствам населення – по 6 грн. на місць. Оскільки таких грошей в бюджеті не було, Близнюк взяв калькулятор, порахував і дійшов висновку, що треба лише, щоби кожний заможний мешканець регіону переказав на субсидії незабезпеченим громадян по 50 копійок. А журналістська допомога мала полягати в оприлюдненні рахунка, на який можна ті копійки внести. Як того ж дня повідомила прес-служба губернатора (цитуємо мовою оригіналу, оскільки ані Близнюк, ані його підлеглі категорично не визнають державної мови): “Губернатор обратился к руководителям предприятий, ко всем людям, которые получают достойную заработную плату, проявить добрую волю и оказать посильную помощь малоимущим”.

Треба сказати, що полум’яне губернаторське слово негайно знайшло належний відгук у серцях донецьких можновладців. Першим свої п’ятдесят копійок на підтримку знедолених на рахунок Центру по нарахуванню та виплаті допомоги наступного дня вніс Рінат Ахметов. Піддавшися на агітацію Близнюка, Рінат Леонідович опівдні прямо з офісу Футбольного клубу “Шахтар” попрямував до найближчого відділення Ощадбанку, яке знаходиться в приміщенні вузла зв’язку №50 міста Донецька на проспекті Богдана Хмельницького. Затиснувши в трудовій долоні дві монети по 25 копійок, президент футбольного клубу з півгодини терпляче чекав, доки розсмокчеться черга з пенсіонерів. Бабусі й дідусі, не звертаючи ніякої уваги на найбагатшу людину України, отримували в одному віконечку пенсію та несли її до другого з тим, щоби погасити частину боргу по квартплаті за травень минулого року. Нарешті Ахметов, якому набридло стояти, з вигуками: “Та що я – рудий, чи що?” поліз був уперед, але ветерани праці відтиснули його до стенду з оголошеннями “Укртелекому”.

Та ось Ахметов дочекався своєї черги й просунув у віконце старанно заповнений помічниками бланк платіжного повідомлення. Але тут на нього чекало жорстоке розчарування: окрім 50 копійок, про які йому говорив по телефону Близнюк, довелося сплатити ще 45 копійок за банківські послуги, про що губернатор зовсім не попереджав. Кинувши касирові гривню й навіть не взявши з розпачу 5 копійок на здачу, Рінат Леонідович пішов до виходу, з сумом пригадуючи ті часи, коли наглядову раду Ощадбанку очолював “свій” Едик Прутник.

Узнавши, що “Шахтар” вже підтримав губернаторську ініціативу, вирішив не пасти задніх і Футбольний клуб “Металург”. Буквально за кілька хвилин, ледь не зіткнувшися з Ахметовим, на східці поштового відділення №50 вбіг захеканий керівник Індустріального Союзу Донбасу, він же – президент ФК „Металург”, Сергій Тарута. Оскільки національної валюти при собі в нього не було, а банкомат відмовився видавати дріб’язок, 50 копійок Сергій Олексійович позичив у водія, решту 45 копійок пообіцяв занести пізніше.

А ще за пару годин на пошті побачили з полтиною в руці Юхима Звягільського — стрункого й тендітного, наче олень у період гону. Пенсіонери розступилися та пропустили Юхима Леонідовича вперед, оскільки він, як Герой Соціалістичної праці, мав законне право на позачергове обслуговування нарівні з інвалідами першої групи та кавалерами Ордену Слави трьох ступенів.

Не залишилася осторонь шляхетної справи й донецька діаспора в столиці. Віктор Янукович, довідавшися про почин свого наступника, весь вечір 20 листопада радився з дружиною на предмет того, скільки в сім’ї заможних членів – один чи два. Позаяк дружина Прем’єра давно вже не працювала, перебуваючи на утриманні свого чоловіка, то вирішили, що один. Наступного ранку Віктор Федорович по дорозі на роботу заїхав на пошту та надіслав 50 копійок телеграфом. Голова парламентського комітету й колишній заступник донецького губернатора Андрій Клюєв надіслав цілу гривню — за себе й за брата Сергія, який після переходу на роботу в Облдержадміністрацію жив, як і належить законослухняному держслужбовцеві, на саму зарплатню й не міг собі дозволити непередбачених для сімейного бюджету витрат. Головний ідеолог “донецьких” Микола Гурбич замість грошей направив на адресу Облдержадміністрації вітальну телеграму на урядовому бланку. Але найбільше прониклася проблемами регіону Раїса Богатирьова. Як жінка і матір вона рішуче засудила втручання Європейського Союзу у внутрішні справи України й зажадала оголошення персоною нон-грата німецького посла, що обурився розгоном у Донецьку з’їзду опозиційної партії „Наша Україна”.

Одначе, не всі донеччани виявилися гідними польоту губернаторської думки. Так і не вніс своєї лепти до богоугодної справи по підтримці знедолених Геннадій Васильєв. Генеральний прокурор у своїй новій квартирі на вулиці Рейтарській вартістю понад мільйон доларів третій день поспіль “обмивав” призначення на високу посаду й тому ніяк не міг второпати, що від нього хочуть земляки. Також не зміг підтримати власним прикладом ініціативу Близнюка колишній донецький мер Володимир Рибак. Почувши по ТРК “Україна” про ідею однопартійця, Володимир Васильович взяв гаманця і пішов був на пошту. Але всі бланки поштових переказів виявилися віддрукованими чомусь по-українському. Протерши кілька разів окуляри та пошукавши знайомі літери, Рибак плюнув, повернув у поштове віконечко стос бланків, розгорнувся й, так і не заплативши, поїхав у Кабмін – слідкувати за тим, щоби Прем’єр-міністр поїв на обід гарячого.

Але, як би там не було, за лічені години після заклику Близнюка справа зрушила з місця. Наслідки не забарилися й поводирі Донеччини таки не допустили голоду в регіоні, віддавши останнє на врятування своїх виборців від наслідків діяльності Уряду Януковича. За що їм наш низький уклін. Бо люди вони, у принципі, непогані. Щоправда, трохи дурнуваті.